Вгору

РУКШИН1 (5)РУКШИН

Рукшин – село, центр сільської ради, розташоване воно за 6 км від районного цен¬тру. До найближчої залізничної станції Кам’янець-Подільський – 26 км. В селі є понад 1250 господарств. Проживає у ньому 3438 чоловік.
Рукшин – одне з великих сіл Хотинського району, яке займає велику територію Хотинської височини у північно-західній частині Чернівецької області. Вже на по¬чатку ХІХ ст. Рукшин був волосним центром восьми сіл Хотинського повіту. Про¬тягом багатьох століть Хотинщина, а з нею і Рукшин, переходили з рук одних до рук інших окупантів, втрачаючи не тільки свою незалежність, а й власну людність з її економікою, культурою, традиціями. Одні загарбники катували людей за християн¬ську віру. Інші – за православну, а ще інші з перших днів свого панування на чужій землі так „хазяйнували”, що порожніли сараї, в коморах – засіки, а в хатах – скрині.
Рукшин знаходиться в північній Бессарабії. 30% волості тут займають ліси, решта -землі, які не давали високих врожаїв. Вчені висловлюють припущення, що назва села пішла від слов’янського імені Рукша (Рук). Існує легенда про молодого Рукшу, який втік з Поділля від феодала і поселився на лісовій галявині, поклавши початок селу.
На території Рукшина виявлено два поселення часів трипільської культури (IV тис. до н. е.) та доби раннього заліза (І тис. до н. е.). Тоді тут були скотарсько-землеробські поселення. В різних місцях рукшинці часто знаходять крем’яні знаряддя праці: скребки, сокири, наконеч¬ники стріл, ножі, прокол-ки, свердла, зернотерки, давню кераміку, грузила до рибальських сіток.
В історичних докумен¬тах, зокрема, на карті в книзі А. І. Воісіиг “Ізіогіе ВазагаЬіеі” т. І. Рукшин на¬несено під 1456 роком. Це була вотчина молдавських

бояр Урсакієв, потім – Талп-пи, Контакузинів. В 1665 ро¬ці Рукшин перейшов до най-багатших молдавських бояр Балшів по жіночій лінії як придане. Найпізніше засну¬вання села слід віднести до XIV століття.
У 1751 році група новоприбулих поселенців Рукшина вийшла за межі старого села і заснувала нове село з такою ж назвою. Ось чому в архіві зберігся запис про те, що Рукшин (нове село) засноване в 1751 році і в 1771 році нараховувало 7 дворів. Але таке твердження невірне, бо на карті дій російських військ в період російсько-турецької війни 1768-1774 рр. нанесено село Рукшин (старе село) і 15 будинків. А це були роки воєнних лихоліть і спустошення. Тому на карті вказані тільки уцілілі бу-динки. За переписом 1774 року, в Рукшині було 56 будинків, 29 з яких були на землі землевласників. Свідками подій 1768-1774 рр. є укріплення російських військ (редути) біля села під час облоги Хотинської фортеці. В народі їх називають „шанцями”.
Село Рукшин розміщене поблизу Хотина, тому найбільше потерпало під час війн, коли „сплошь бьіло занято постоем солдат, испьітьівая и другие тягости”. Ось чому були роки, коли кількість жителів зменшувалась, а потім знову зростала.
Першими поселенцями Рукшина були селяни з-за Дністра – Галичини і Поділля, коли ще в давнину тікали сюди в ліси від панського гноблення й утисків, під час воро¬жих навал. Підтвердженням цього є ряд прізвищ мешканців, утворених від назв задні-стрянських сіл, наприклад, Трубчак – село Трубчин, Білівський – село Білівці, Шиш-ківський – село Шишківці і т. д.
З кінця XIV і до XVII ст. село знаходилось під владою молдавських бояр і воєвод. Правителі Молдавської держави роздавали землі і села своїм прибічникам, особливо боярам за вірну службу. Незначну частину земель було роздано церквам і монастирям. В 1774 р. у Рукшині нараховувалось 56 будинків.
У XVII-XVIII століттях, за турецького панування, село належало до Хотинської райі, управління якою здійснювалось із столиці Туреччини (мілітаризована зона).
Землі в селі були власністю феодалів. Селяни користувалися невеликими наділа¬ми, за які доводилось ходити на панщину і відробляти інші повинності. На користь держави рукшинські селяни сплачували „дежму” – десяту частину врожаю, худоби, всього, що мали в господарстві. Земля передавалась сільській громаді, яка і розподі¬ляла її між окремими родинами або встановлювала правила спільного користування.
На користь держави селяни змушені були ходити в ополчення, допомагати ви¬ловлювати злочинців, нести сторожову службу, виконувати дорожну і підводну пови¬нність, сплачувати податки.
Село Рукшин мало чітко визначені межі: це був рів, місцями – насип, який відділяв село від володіння феодала. На кінцевих пунктах села насипалися „могили” (кургани).

Ці насипи, як твердив професор Б. О. Тимощук, були і сторожовими курганами – на них стояли сторожові вишки.
Господарство мало виключно сільськогосподарський напрям: землеробство, ско¬тарство – основні галузі селянського заняття. Місцеві селяни вирощували жито, яч¬мінь, овес, просо, а з XVII ст. – кукурудзу, яка займала 2/5 посівних площ. З худоби селяни утримували овець, свиней і особливо велику рогату худобу. Волів завжди мож¬на було продати на ярмарку в Хотині. Займались рукшинці і городництвом, садівни¬цтвом, хоч ці галузі не приносили їм прибутку. На річці Пугачівці були водяні млини, а на пагорбах – вітряки.
В 1646 році своїм „Уложенням” господар Молдавії воєвода Васілій Лупу законо¬давчо оформив кріпосне право. Але це було не таке кріпосне право, як в Російській державі чи Польщі. Селяни тут були прикріплені до землі, а не до феодала. Кріпак (а це були тільки голови сімей) відбував повинності на поміщика, але особисто був вільний, він сам розпоряджався своєю долею. Його не можна було продати, подарувати і т. д. Жінки і діти не вважались кріпаками. Панщина становила 12, пізніше – 24 дні на рік.
Феодальні порядки, встановлені молдавськими правителями на Хотинщині, збе¬реглися протягом XVII і першої половини ХІХ століть.
Після російсько-турецької війни 1806-1812 рр. Хотинщина відійшла у складі Бес-сарабії до Росії. Ця нова війна привела до чергових спустошень краю. Особливої шко¬ди селянам завдали загони татар, які переховувались в лісах і робили набіги на села. Зазнав такого набігу і Рукшин. В пасхальну неділю 1807 року загін татар з’явився із с. Пригородка і проходив біля невеликої дерев’яної церкви в Рукшині. Побачивши натовп людей, які прийшли освятити паску, татари накинулись на селян. Частину з них посі¬кли шаблями (мечами), решту загнали в церкву, яку підпалили. В пам’ять про жертви 1807 року Пилип, Костянтин і Андрій Вільховецькі на місці спаленої церкви в 1907 році поставили кам’яний хрест з відповідним написом. Після війни село залишилось спустошеним. Цьому сприяли не тільки воєнні дії, а й епідемія чуми, яку принесли військові. Чума повторилась в 1812, 1819, 1828-1829 рр. Тому урядом були вжиті заходи щодо заселення краю. Село поступово відроджувалось, зростала кількість його жите¬лів. Якщо в 1817 році в селі було 138 дворів, а проживало тут до 500 чоловік, то в 1856 році (Х ревізія) в Рукшині вже було 331 господарство і 1707 осіб (895 чоловіків і 812 жі¬нок). Через 19 років кількість дворів досягла 387, а жителів у селі було 2259 чоловік.
В цей же час селянам належало тільки 20 садів і два млини. Селяни в осно¬вному володіли тільки присадибними ділянками і рідко хто мав пасовище. 6 травня 1875 року значна частина землі і село перейшли до власника Зарожанської цукроварні Ф. О. Рафаловича. Він придбав ці володіння від камер-юнкера О. Е. Балша за 95 тис. рублів. Маєток нараховував тоді 386 сімей тимчасово зобов’язаних.
В 1868 році було видано „Положення про царан Бассарабії”, за яким землевлас¬ники повинні були наділити селян землею за викуп. В Рукшині було мало землі для наділення. Тому селяни одержали наділи менші. Спочатку наділяли по 3,6 десятин на двір, а з часом наділ зменшився до 3,3 десятин, з них орної землі тільки 2,3 десятини, 0,5 десятин були під толокою для спільного користування. Якщо до наділення зем¬лею рукшинські селяни орендували в поміщика всією громадою 1914 десятин землі без лісу за 2300 руб. в рік, то при введенні статутної грамоти 9 сімей, які мали право на наділ, землі не одержали. А по всій Рукшинській волості без землі залишилось 353 гос¬подарства. За положенням поміщик залишав собі 2/3 землі. А так, як рукшинці орен¬дували більше, то у них тепер відрізали 549,1 дес. на користь землевласника. Основою для відрізків послужив поліцейський акт від 8 червня 1868 року, в якому вказувалось, що селяни порушили умови, укладені з поміщиком.
Частина селян Рукшина користувалась землею односельців. Із 476 господарств на¬ділили 386. За поміщиком Ф. А. Рафаловичем залишилось 48% усієї земельної площі. Не маючи землі, селяни змушені були орендувати її на стороні за половину врожаю; зокрема, в Аристівці, Данківцях, Кишло-Неджимові, Перківцях і навіть у Зеленій (те¬пер Кельменецький район), сільського церковного приходу, хотинську міську землю. Поскільки земля тут погана, то орендна плата складала 13-20 рублів. Але вже в 1912 році рукшинці орендували 484 дес. і платили по 30-25-20 рублів за десятину. Худобу селяни теж віддавали на випас в сусідні села і сплачували по 8-12 руб. за штуку за сезон (23 квітня по 26 жовтня).
Реформа прискорила процес класового розшарування. Майже 1/5 частина усіх дворів не могла оплатити викуп за землю, і тому селяни продавали свої наділи.

Кращі землі належали бага¬тіям: на 476 селянських дворів припадало 1114 десятин, а по¬міщик Ф. Рафалович мав 549 де-сятин землі і 134 – лісу. Велики¬ми маєтками володіли держава, феодали Матвій Карчевський, Костянтин Казимір, Іван Верж-біцький.
Не маючи землі, рукшин-ські селяни змушені були йти на заробітки, на так звані „фаль-чі”, де заробітки були мізерні
Головним видом господарської діяльності селян в другій половині ХІХ ст. залиша¬лось землеробство, городництво, скотарство, садівництво. 3 1868 року в сівозмінах по¬лів (особливо поміщицьких) стали вирощувати цукрові буряки. 1887 року цукровими буряками вже засівали 48% орної землі поміщика Рафаловича в Рукшині, Долинянах, Ставчанах, Зарожанах, Керстенцях, Синжері, Довжку, Шилівцях.
Землевласники стали засівати більше озимих жита, пшениці, ячменю, які реалізо¬вували за кордон.
Товарного розвитку в селянських господарствах набувають садівництво і горо¬дництво, зокрема, вирощування капусти. В 1884 році в Рукшині під капустою було зайнято 50 десятин землі (400 господарств). Рукшинці вирощували капусту виключно для продажу. Вони забезпечували нею навколишні села і Хотин, вивозили на продаж в Кам’янець-Подільський, Жванець, Новоселицю, Липкани, де продавали по 1,5 – 3 рублі за сотню качанів.
Свіжі яблука і груші на деревах селяни продавали євреям восени, а ті збували їх в Росії і за кордоном.
Обробіток всіх просапних проводився за допомогою сапи, збір врожаю жита, пше¬ниці, кукурудзи – серпом.
В другій половині ХІХ ст. економічний ріст був очевидний. Але в цілому селяни жили в дуже важких умовах. І якщо одиницям своїм потом і мозолями вдалося досяг¬ти певних успіхів, то значна частина селян жили в злиднях і вічних нестатках. Злидні примушували бідноту працювати на лісорозробках, переселятися на „казенні” землі Криму і Кавказу, де шукали порятунку від злиднів тисячі знедолених людей. Бессараб¬ський губернатор у 1861 році повідомляв, що „царани” Рукшина заради переселення на Амур та Крим „продають своє майно і відмовляються працювати, виступають про¬ти багатіїв”.

В кінці ХІХ століття рукшинці вирішили втілити в життя давню мрію про власну землю. Коли поміщики, щоб позбутися клопотів з обробітком землі, стали її прода¬вати, селяни Рукшинської волості об’єднались у земельне товариство і при допомозі Селянського поземельного банку, який надав позику під проценти, купили у поміщика Йосифа Закржевського (с. Кишло-Неджимове) 976 десятин , 509 сажнів землі. В това¬риство об’єднались 122 домогосподарі сіл Аристівки, Рукшина, Атак, Недобоївців та Ширівців. 1896 року кожний з них купив по 10-20 десятин (відповідно до вкладених коштів) землі з розстрочкою оплати на 28 років.
В 1906 році було створено 2-ге Кишло-Неджимове товариство в кількості 191 чле¬на (понад 20 рукшинців), яке придбало за сприяння селянського банку 602 дес. 1629 кв. сажнів землі, яка була розділена між членами товариства.
Злидні гнали селян в чужі краї – до Канади, США, Бразилії, Уругваю, Аргентини. Тільки за 1912 рік з Рукшинської волості в Америку виїхало 700 чоловіків і 2 жінки. Перед Першою світовою війною з Рукшина емігрувало 36 чоловік.
РУКШИН1 (4)Деякі з емігрантів після кількох років непосильної праці, змогли заробити гро¬шей, стали господарями в тих країнах, куди виїхали (В. Рачук, І. Гайсанюк, Е. Гайсанюк, Ф. Гермаківський та інші). Були й такі, які заробили там грошей, повернулись додому, придбали землю, побудували млини і стали жити в достатку (М. Зварчук, І. Ганчук, М. Онуфрійчук). Але були й такі, які за свій вік так нічого і не заробили.
Царська влада не тільки не дбала про українську культуру й освіту, а й штучно гальмувала розвиток. Тому й не дивно, що навіть у 1884 році грамотність серед осіб чоловічої статі складала 3,1%, а серед жінок 0,2%. Школою в повіті було охоплено 1,5% дітей шкільного віку (хлопці) і 0,1% – дівчаток. Але прогрес, розвиток капіталістичних відносин в ІІ половині ХІХ ст. змушував царський уряд готувати грамотних людей. Ось чому в цей період в повіті запрацювало кілька десятків шкіл. 28 вересня 1868 року в Рукшині було відкрите однокласне чоловіче училище з російською мовою навчання. У 1880 році в школі навчалось 30 учнів, закінчили курс навчання 4. Першим вчителем у селі був Ф. Галіщук. Школа розміщувалась в глиняному приміщенні, яке не відповідало санітарно-гігієнічним нормам. 1884 року в Рукшині налічувалось 2153 жителя, а гра-мотних було тільки 35 осіб. В школі навчалось лише 16 хлопців і не було жодної дівчи¬ни. В основному, кожного року школу закінчувало до 10 учнів. В 1904 році Рукшинська школа була віднесена до шкіл Міністерства освіти, а не земства. В школі навчався вже 71 учень на 3905 душ населення села. Довгий час в школі працювала Г. В. Решетнікова, а потім В. М. Камінська. Поряд з чоловічим училищем в деякі роки (1909-1912) у селі працювала і церковно-приходська школа, в якій навчалось 23 учні. 1904 року в селі побудоване нове кам’яне приміщення школи. В передвоєні роки в Рукшинському учи¬лищі навчалось 60-70 учнів. В 1917 році в зв’язку з нестабільністю на фронті (бої про¬ходили на Хотинщині) школа припинила свою діяльність. За всі роки існування школи в селі незакінчену вищу освіту здобув тільки Я. Г. Горбатюк, який пізніше працював у школах м.Хотина. Навіть середньої освіти за 50 років так ніхто і не здобув.
На початку ХХ ст. посилюється соціальна боротьба в селі. Особливо вона заго¬стрилась в 1905-1907 роках, коли селяни громили панські економії, забирали худобу, захоплювали ділянки землі. Але діяли селяни стихійно, неорганізовано, тому царська влада легко придушувала такі виступи.

Перша світова війна за-вдала господарству величез¬них спустошень. Рукшин став прифронтовою територією. В ньому дислокувались військові частини, які почергово брали участь в боях. Різко зменшилась кількість працездатного насе¬лення, бо майже всіх чоловіків мобілізували в армію. Військові реквізовували продукти, фу-раж, худобу, виганяли людей на риття окопів, будівництво укріплень. Серед працюючих бу- ло багато жінок і підлітків. З Рукшина та навколишніх сіл кілька тисяч жителів відселили в Кельменецький район.
В 1910 році у Рукшині було 865 господарств. На початку війни їх кількість ско¬ротилась до 665. Багато сімей голодувало. Навіть сім’ям, з яких чоловіків забрали на фронт, на продовольчі картки нічого не видавали.
Довготривалі бої, руйнування, грабежі викликали у населення ненависть до вла¬ди, землевласників, посилили боротьбу селян за землю. Особливо така боротьба роз¬горталася в 1917 році. Земельний комітет на чолі з В. П. Кривим проводив розподіл по¬міщицької, казенної і церковної землі. Під впливом агітації солдатів селяни виступали за встановлення влади Рад в повіті.
На фронті наростала анархія, фронт розпадався. Лютнева революція 1917 року в Росії привела до знищення влади царя. В січні 1918 року Хотинський повітовий з’їзд селян проголосив у повіті радянську владу. Це рішення підтвердив У-й селянський з’їзд Хотинського повіту 5/18/лютого 1918 року.
Але австро-німецькі інтервенти в кінці 1918 року знищили нову владу і відновили старі порядки.
В листопаді 1918 року на зміну австро-німецьким військам Хотинщину зайняли румунські загарбники. Прихід румунських окупантів ознаменувався встановленням жорстокого військово-поліцейського режиму. Аби зламати будь-який опір, окупанти вдалися до нечуваних насильств і терору. Солдати проводили масові арешти невинних людей, обшукували будинки. Реквізиція худоби, продуктів стали повсякденним яви¬щем. Із селянських скринь витягували цінності, гроші, кожухи, чоботи, інший одяг. І все це робилося під виглядом пошуку зброї.
Проте терор румунських інтервентів не зламав волі рукшинців. Вони брали ак¬тивну участь у Хотинському повстанні 1919 року. В Рукшині створили підпільний повстанський комітет на чолі з К. С. Єремецьким. До нього увійшли В. І. Довганюк, В. П. Кривий, Ф. П. Шестобуз, Ю. І. Цвик. Комітет згуртував загін до 200 чоловік, який було поділено на групи. Командиром першої було призначено В. І. Довганюка. До неї увійшли революційно настроєні селяни Г. Д. Варварюк, Я. А. Вівчарюк, Г. І. Благодуш¬но, С. В. Пушкар, П. Ф. Саранчук, Ю. І. Цвик та інші.

Другу бойову групу очолив Ф. П. Шестобуз. До неї одним з перших влилися В. П. Кривий, Ф. І. Шинкарюк, П. В. Варварюк, С. М. Кравецький, В. М. Білівський та багато інших.
22 січня в селі спостерігалось небувале пожвавлення. Сюди зібралися всі повстан¬ці – одні зі зброєю, інші з сокирами. Вони вбили шефа жандармерії Ніколає Думітріу і жандарма Іона Кічану, пошкодили зв’язок на лінії Гордівці-Хотин.
Всі повстанці зібралися на східній околиці Хотинського лісу. Коли з Хотина в село стали наближатися румунські кіннотники, повстанці силою зброї примусили їх від¬ступити. Рукшинці після цього кинулися в Атаки, щоб захопити міст через Дністер. Охорона міста була знищена, повстанці захопили три кулемети, тридцять гвинтівок, багато боєприпасів. У цьому бою загинули рукшинці Д. І. Окіпняк та І. Н. Пелеванюк.
Захопивши міст, повстанці з’єдналися із загоном хотинців. До ранку Хотин був очищений від окупантів. Рукшинський загін виріс у полк, який героїчно бився за визволення від румунських окупантів. Керував ним син рукшинського селянина К. С. Єремецький. Ротами в Рукшинському полку командували Ю. І. Цвик, В. І. До-вганюк, В. М. Білівський, В. П. Кривий, Ф. П. Шестобуз, Ф. Дубковецький. Ділянкою фронту керував колишній офіцер царської армії Зв’ягінцев.
Хоробро бились рукшинці М. С. Кравецький, С. В. Пушкар, І. Д. Варварюк, Я. В. Благодушко, І. В. Благодушко, Д. І. Бражанюк, С. М. Мариняк, К. К. Камінський, Б. І. Холдевич. Колишній комендант м. Хотина Г. Журавець пізніше згадував „Відсут¬ність такої дисциплінованої групи, як рукшинська, відчувалась на фронті.”
Після придушення повстання частина цього полку перейшла Дністер, де продо¬вжувала боротьбу в бригаді Г. І. Котовського на фронтах громадянської війни. Це, зо¬крема, В. М. Білівський, Ю. І. Цвик, С. М. Кравецький, Д. Л. Гермаківський, К. К. Ка-мінський. Ю. І. Цвик згодом одержав звання полковника і загинув у липні 1941 року на фронті в Білорусії. К. К. Камінський теж дослужився до полкоаницького чину і працю¬вав у апараті Міністерства оборони Радянського Союзу.
Захопивши Рукшин, румунські окупанти вчинили тут, як і по інших селах повіту, жорстку розправу. Було спалено до 53 хат. Карателі катували й грабували людей, ґвал¬тували жінок. Учасників повстання і тих хто їм співчував, розстрілювали, забороняли ховати їх тіла. На Хотинському полі розстріляли 29 чоловіків, ще кілька десятків – вдо¬ма. Серед них: М. Бражанюк, І. І. Бражанюк, В. В. Кравецький, В. І. Левко, І. А. Онуф-рійчук, В. І. Охотник, М. Р. Гордія, М. І. Калиняк та інші.
Розправа окупантів над повстанцями призвела до спустошення села. Терор і репре¬сії стали масовим явищем. Людському стражданню не було меж. Селяни задихалися від безземелля і малоземелля, викупних платежів, лихварських процентів. Румунський уряд, щоб зменшити незадоволення селян окупаційним режимом, вирішив провести аграрну реформу, за якою повинні були одержати землю всі безземельні селяни, вдови та інваліди війни. Але вже з самого початку проведення цієї реформи виявилась її не¬справедливість. Земельна комісія, яка відала реформою, складалася з примаря, учите¬ля, попа і трьох селян, яких обирали на загальному сільському сході. Але на такий схід збиралися не всі селяни. В Рукшині, зокрема з 477 господарств були присутні тільки 18, або 4% . Земельні наділи селяни отримали в Рукшині (незначну кількість), а решта -далеко за межами села. В Рукшині таких „щасливчиків” було 34. Але вже у 1927 році се¬ляни, які не мали чим обробляти наділи, продали 50 га жителям с. Клішківців. Аграрна

реформа ніскільки не поліпшила тяжкого становища селян. Подат¬ки поглинали майже увесь прибу¬ток від господарства.
Румунська влада чинила всі¬лякі перешкоди розвиткові укра-їнської культури. В селі була лише одна початкова школа з румунсь¬кою мовою навчання, де було всього 75-80 учнів. Тут працювало 2-3 вчителя.
Незадоволення румунським пануванням наростало і могло вилитися у нове по¬встання. Ось чому румунська влада тримала в селі жандармський пост і загін прикор¬донників. Королівсько-румунські окупанти назвали Рукшин червоним, бо в цьому селі під ногами горіла земля, панувала атмосфера ненависті до гнобителів. В рукшинців те¬плилась надія на визволення від окупантів. 1927 року в селі розповсюджували підпіль¬ну літературу, співали революційних пісень. З Хотина в село привозили нелегальну літературу, газети. Найактивніше діяли хлопці, молоді чоловіки. Серед них виділялись П. Г. Пушкар, Г. В. Пушкар.
В 1932 році 48 рекрутів з Рукшина до Хотина прямували з революційними піснями. Жандарми намагались перешкодити молоді співати, але юнаки їх побили. Слідство в цій справі тривало 5 років. Не тільки рекрутів, але й їх рідних переслідували і катували окупанти. В 1936 році В. І. Гермаківський, А. М. Гикавий, Н. Олійник, П. Л. Шишків-ський та інші привселюдно співали на весіллі в односільчанина С. Я. Варварюка піс¬ні на слова Т. Шевченка, «Інтернаціонал». Хтось доніс, і хлопців покарали різками на жандармському посту.
Деякі молоді хлопці не хотіли миритись із гнобителями і знущанням окупантів, вони таємно перебирались через Дністер, шукаючи волі. Але за Дністром їх приймали не як братів, а як шпигунів і кидали до сталінських концтаборів (С. Франкевич, В. Гай-санюк).
22 роки румунського панування негативно вплинули на економічний, соціальний і політичний розвиток Хотинщини, в т. ч. і Рукшина.
Визволення від румунських окупантів настало 28 червня 1940 року. На мітингу, який відбувся в центрі села, було обрано сільський виконавчий комітет, до якого уві¬йшли С. Г. Банар, Ф. Я. Горбатюк, І. І. Гермаківський (голова), І. В.Кривий, В. С. Рачук (секретар), П. Г. Шишківський (заступник голови), С. О. Гайсанюк, К. К.Пушкар та інші.
Після ліквідації старої і створення нової системи управління почалася націона¬лізація промисловості, банків, засобів зв’язку, землі. Першим законодавчим актом
сільради і земельного комітету був розподіл поміщицької і церковної землі. 290 господарств одержали 715 гектарів.
Восени 1940 року під тиском партійно-державних ор¬ганів в селі була створена ініціативна група, яка в лютому 1941 року організувала в селі колгосп ім. Сталіна. Головою колгоспу було обрано Ф. М. Шинкарюка. Зачинателями кол¬госпного руху були Д. І. Бражанюк, С. О. Гайсанюк, І. І. Гер-маківський, І. Ф. Горбатюк, С. В. Куделько, Г. М. Онуфрійчук та інші.
Східні області України подали братню допомогу моло¬дій буковинській артілі. Землю обробляли машинами МТС. Колгосп одержав довгострокові і короткострокові кредити в сумі 11350 руб., 93 центнери насіння. При колгоспі була ство¬рена комсомольська організація, яку очолив Н. П. Галюк. В березні 1941 року в Рукшині організовано партійну групу.
Восени 1940 року уперше в історії села всі діти трудів¬ників сіли за шкільні парти, де навчалися рідною україн¬ською мовою. В 1941 році у Рукшині працювало дві школи (денна і вечірня), в них налічувалось 800 учнів. 389 чоловік дорослого населення було охоплено лікнепом. Педагогіч¬ний колектив очолив досвідчений педагог П. К. Харченко. Розпочалось будівництво нового типового приміщення семирічної школи.
До осені 1940 року в селі відкрили клуб, хату-читальню. Але нова влада принесла сюди і свою репресивну практику. В червні 1941 року були проведені перші арешти і заслання ні в чому не винних людей.
Мирна праця рукшинців була перервана початком Великої Вітчизняної війни. 23 червня 1941 року 20 рукшинців були призвані до армійських лав і відправлені на фронт. Через кілька днів стався новий призов 28 чоловік. Але Червона армія відступа¬ла на схід. З ними відходили і рукшинці. Першу кров рукшинці пролили на переправі через Дністер в Атаках, де споруджували понтонні мости. Звідси в село прийшли пер¬ші похоронки.
6 липня 1941 року село було окуповано німецько-румунськими військами, які за¬провадили жорсткий режим, кривавий терор. Увесь колгоспний актив, сільських ком-сомольців було заарештовано. Голову сільради Г. І. Гермаківського засудили на 25 років каторги. Понад 40 чоловік ув’язнили у концтабори, серед них В.Гермаківського, А. Ги-кавого, М. Гуцуляка, Г. Пушкаря, С. Якимчука, Г. Філіпчука та інших.
Окупанти здійснювали політику примусової румунізації. Від жителів села вима¬гали „записуватись у румуни”, українські прізвища замінювали румунськими: напри¬клад, Головатинський на Главатян, Кравецький на Краеску, Настюк на Настас і т. д.
Міняли назви сіл. Рукшин у них був Рукшінул, потім Русень, Пригородок – Прі-горень, Каплівка – Капу-Лунчі, Круглик – Кручень і т. д. В 1943 році сільське панство просило змінити назву Русень на Драгана (одна частина села так називається), моти¬вуючи це тим, що це румунська назва від слова „Драгу” – дорогий. В усіх установах запроваджувалась тільки румунська мова. Суворо заборонялось розмовляти україн¬ською чи російською мовами.
Румунські правителі села прагнули знищити всіх радянських активістів. В темну дощову ніч вони зв’язали мотузкою 29 чоловік і повели на розстріл до Дністра. Лише дивом 28 осіб були врятовані, а В. Білівського повісили у лісі. Всіх, хто залишився жи¬вим, хотіли вислати в Трансністрію, але потім висилку замінили великим щорічним штрафом. 13 вересня 1941 року губернатор Буковини генерал Карнеліу Колотеску ви¬дав наказ про розстріл за будь-який опір окупантам. В ньому говорилося, що за будь-який терористичний акт, саботаж чи інші дії проти інтересів держави будуть роз¬стріляні 20 комуністів євреїв і 5 комуністів – не євреїв. Окупанти всіх незадоволених причисляли до комуністів.
Але селяни не скорилися окупантам, не склали зброї. М. Д. Фостій – уродженець Чепоносів, який працював у Рукшинській примарії, був членом підпільної комсомоль¬ської організації, що діяла в Хотині. Він за завданням організації розмножував на ша-пірографі і друкарській машинці листівки, інформував підпілля про зміст секретних документів. Після арешту членів організації М. Д. Фостія було засуджено на довічну каторгу.
3 квітня 1944 року бійці 1318 стрілецького полку 163-ї стрілецької дивізії визволи¬ли Рукшин від фашистської окупації. Зразу було відновлено діяльність сільської ради, яку очолив Т. М. Корчовий. Рукшинці взялися до відбудови народного господарства, яке постачало фронт продуктами харчування. Хліб забирали примусово, примусови¬ми були і воєнні позики.
У квітні-червні 1944 року понад 700 рукшинців призвали до лав діючої армії. Вою¬вали вони на різних фронтах Великої Вітчизнаної війни. З фронтових доріг до рідних осель не повернулося 262 рукшинці (36%), 210 учасників війни за бойові заслуги удо¬стоєні урядових нагород.
Важка праця в 1944-1945 роках лягла на плечі жінок і підлітків. Становище усклад¬нювалося ще й тим, що в кінці 1944 і на початку 1945 років в селі була епідемія ви¬сипного тифу, від якого померло 200 осіб. В 1946-1947 роки село пережило голодомор. Кількість жителів села скоротилось на 220 чоловік.
У жовтні 1947 року в Рукшині створено колгосп ім. Жданова, потім другий кол¬госп – ім. Кірова, а в 1948 році – артіль ім. Шверника. 1950 року вони об’єдналися в один колгосп ім. Хотинського повстання. За колгоспом було закріплено 3031 га угідь. Провідними галузями були землеробство і тваринництво. З роками в артілі було побу¬довано типові тваринницькі приміщення, тракторний стан, склади, вальцьовий млин, пилораму. В 1980 році колгоспові нав’язали спеціалізацію вирощування нетелів. По¬будова ферми і допоміжних приміщень завдала артілі великих збитків. Колгоспні поля не могли забезпечити велику кількість нетелів і ВРХ кормами.
Багато колгоспників працювали чесно і сумлінно, за що удостоєні державних на¬город. Орденом Жовтневої революції нагороджено 1 чол., Трудового Червоного Пра¬пора – 7 чол., орденом „Знак пошани” – 11 осіб, Орденом Трудової слави ІІ І ІІІ ст. -4 чол., 104 особи нагороджено медалями.
Якщо на перших порах колгосп вирощував непогані врожаї зернових і цукрових буряків, мав деякі прибутки від тваринництва, то вже в кінці 80-х років прибутки зменшились, інтерес колгоспників до колективної праці знизився.
Після розпаювання землі в Рукшині діє товариство з обмеженою відповідальністю „Злагода”, яку очолює І. Г. Філіпчук. Господарство має вальцьовий млин, пилораму, 4
автомашини, 5 тракторів різних марок, 8 різних комбайнів. За останні роки товари¬ство має непогані врожаї зернових, акуратно розраховується з членами товариства. Є в селі фермерське господарство „Старий млин”, де вирощується 254 голови овець.
До послуг рукшинців в селі діє загальноосвітня школа І-ІІІ ст., в якій навчається 540 учнів і працює 38 учителів. З 1958 і до 2005 року середню освіту здобули 2041 осо¬би – діти Рукшина і сусідніх сіл. Школа випустила 74 медаліста. Її випускники закін-чили вищі і середні спеціальні навчальні заклади, здобули різні професії і трудяться у різних галузях господарства України та за її межами. Школа пишається випускниками, які стали знаними вченими: кандидатом технічних наук Б. С. Гайсенюком, кандидатом медичних наук С. В. Шестобузом, кандидатом богослов’я А. І. Мандрюком, кандидата¬ми економічних наук С. С. Гермаківським і А. П. Гермаківським, кандидатом філологіч-них наук О. В. Горбатюком. Серед випускників – 41 інженер, 52 педагоги, 61 медичний працівник, 18 працівників зв’язку, сотні механізаторів. Десятки випускників працю¬ють в органах правопорядку, юстиції, в органах державної влади.
Педагогічний колектив школи – це колишні її випускники.
У 2003 році Рукшинська школа відзначила свій 135-й ювілей з дня заснування та 45-й річний – відкриття середньої школи. Нині завершено будівництво 3-х поверхово¬го типового приміщення нової школи, завдяки допомозі Першого космонавта України, героя України, народного депутата України IV скликання Л. К. Каденюка, турботам ра¬йонної та обласної влади, допомозі самих рукшинців. 1 вересня 2007 року школу було відкрито, а в листопаді учні вже навчалися у нових класах. Будівництво проводило БУ №4 Укрзалізниці з м. Івано-Франківська (виконроб С. Г. Коваль), а завершували кілька будівельних організацій Чернівецької області.
Є в селі лікарська амбулаторія (зав. В. Т. Патрабой) з трьома лікарями, 8-ма серед¬німи медичними працівниками, аптечний пункт, дитячий садок, в якому виховується до 40 дітей (завідуюча Л. С. Гермаківська).
Молодь села має можливість відпочити в будинку культури, у двох кафе і примі¬щенні дискотеки. Розвивається і художня самодіяльність. При будинкові культури діє фольклорний колектив „Джерело”, який носить звання народного. Є в селі і молоді спі¬ваки, які стали лауреатами всеукраїнських і міжнародних конкурсів співаків: Ю. Ма реняк, В. Вільховецький, М. Шишківська, В. Ладний.
Гордістю рукшинців є їхній зем¬ляк, відомий не тільки на Буковині, а й далеко за її межами, поет Іван Бори¬сович Бурмей. Він автор збірок “Дні¬строва веселка” (1992 р.), “Освячення любов’ю” (2002 р.), “Сміймося, щоби не плакати” (2003 р.), “Душа спові¬дальна” (2004 р.), “Гримаси нашого
часу” (2007 р.).
До послуг рукшинців філія ра¬йонної централізованої бібліотечної системи, 16 магазинів (14 з них -приватних), 2 кафе-бари, відділення ощадного банку, пошта. Введено в дію нову телефонну станцію на 645 номе¬рів вартістю 1,5 млн. грн. Є в селі православна церква, молитовні будинки ЕХБ та АСД. В селі діє цегельний завод, де працює 119 рукшинців.
Споконвіку в Рукшині проживали люди в основному православної віри. Перша згадка про церкву в селі відноситься до 1789 року. Вона була „Построєна тщанием жителя Василя Григоровича Винничука. Зданиє деревяное, на каменном фундаменте. Пристол в имя святого мученика Димитрия. Утварью, ризницею и книгами средна”. Його син Петро був першим священиком у церкві. В 1869 році, з вини сторожа Трубча-ка, церква згоріла. 1882 року на кошти селян і поміщика була побудована нова, кам’яна церква, вартість будівництва склала 13200 рублів.
За післявоєнні роки двічі проводився капітальний ремонт, дах церкви покрито алюмінієвою жерстю, а стіни оштукатурені «під шубу».
Молитовний будинок секти Євангельських Християн баптистів побудовано в 1931 р., а Адвентистів Сьомого дня – в 1980 році.
В 2004 р. розпочато газифікацію села за кошти рукшинців. Літом 2007 року у село почав надходити газ, велика заслуга в цьому голови товариства «Рукшингаз» Корнія Івановича Миронюка. Літом 2008 року село газифіковане повністю.
Селяни стали власниками 142 легкових авто, 28 вантажівок, 25 тракторів. Оновився, невпізнаним став Рукшин за останні 20-30 років. В селі зникли всі старі хати, криті соломою. Не хати, а справжні котеджі будують нині рукшинці.
В кожному будинку добротні меблі, кольорові телевізори, радіоприймачі, відео-магнітофони, пральні машини. А одягаються жителі села в модний одяг, про який ко¬лись не могли і мріяти.
І впевнені рукшинці, що їх наполеглива праця принесе в майбутньому ще більший достаток, зросте рівень культури і їхні духовні запити будуть задоволені.