Білівці

Білівці – село, центр сільської ради. Розташоване воно за 18 км від районного центру та за 17 км від залізничної станції Мамалига. Населення села налічує 1116 чоловік, воно має 430 дворів.
Перша згадка про село Білівці зафіксована в документі 1552 року.
Село розміщене в одній з балок, яка має підковоподібну форму. Пізніше воно хаотично забудовувалось на схилах балки. Люди селились в місцях, вигідних для проживання, де була вода, ліс, земля для обробітку. Село має кілька урочищ, наймолодшим з яких є кут „Ізвори”.
Основним заняттям білівчан було сільське господарство. Найбільш розвинутими галузями були: землеробство, тваринництво і садівництво. Тільки незначна частина селян займалася домашніми промислами: гончарством, деревообробкою. Найбільш поширеним ремеслом мешканців Білівців було ткацтво. Для нього використовували волокно з льону і коноплі, овечу вовну і козячу шерсть. Прядінням займалися жінки переваж но в зимовий період. В цей же час проходив процес виготовлення полотна та сукна на простих верстатах (кроснах). З полотна виготовляли натільну білизну, рушники, з грубих ниток – верети (рЯдНо), налавники, обіці. З шерстяних ниток ткали скорці (килими). Із сукна шили верхній одяг.
Земля оброблялась примітивними знаряддями праці, внаслідок чого давала низькі врожаї. Ніхто тоді не застосовував сівозмін. Люди висівали те, що користувалось найбільшим попитом: жито, пшеницю, ячмінь і, найбільше, кукурудзу, яка була головною продовольчою культурою.
Ускладнювала землеробство і надмірна роздробленість землеволодінь на дрібні нивки, які були розкидані в різних місцях земельних володінь села.
Розширення посівних площ велося, у значній мірі, за рахунок скорочення луків і пасовищ, що обмежувало можливість випасу худоби. Це змушувало селян залишати надовго поля восени і навесні під пасовиська, що унеможливлювало зяблеву оранку.
Скотарство у селі велося примітивно, в основному тварини були низької породи. Багато вирощеної худоби продавалась на ринку, що становило головну статтю селянських прибутків.
Дані перепису 1817 року засвідчили, що в селі Білівці налічувалось тоді 85 господарств. Феодалів у Білівцях не було, в селі проживали селяни-резеші (вільні селяни), яким належало 952 фальч
Манолі – 360 десятин, Вайсман – 100 десятин, Радович – 100 десятин, Ульянов – 150 десятин, Мітя Паун – 100 десятин, Ромашкан – 70 десятин, Домбровський – 120 десятин, Магирона – 35 десятин, Семсецький – 50 десятин.
Топонімічна назва земельних угідь села збереглась і донині: це – Земсецьке, Ульянов, Мітьове поле.
Православна церква теж мала 33 десятини землі.
Після 1868 року в Бессарабії, в т. ч. і на Хотинщині, проводилось наділення селян землею. Селяни отримували по 2 десятини за викуп. Але і після цього селяни мали невеликі земельні володіння. Їх становище залишалось важким.
Чисельність населення, соціальний та національний склад села Білівців даного періоду фіксувалися тільки в церковних відомостях – єдиних документах, які велися в той час на селі.
Аналіз церковних відомостей за 1886-1905 рр. показує, що в с. Білівці відбувався приріст населення в декілька разів більше (за ці роки кількість жителів зросла з 966 чоловік до 1399). В 1886 році в Білівцях нараховувалось 149 господарств. 1904 року в селі проживало 1530 осіб. В 1913 році в ньому було 260 господарств. А після Першої світової війни в Білівцях налічувалось тільки 243 господарства.
Згідно церковних відомостей, крім селян-українців, тут проживали військові та чиновники, які, звичайно, були росіянами, або представниками іншої національності. З 1868 року в селі проживають євреї, про що свідчить такий запис: „Кроме того в пределах прихода имеют жительство 63 еврея, из них мужского пола 29 душ и женского – 34 души”
Головним осередком розвитку культури та освіти на селі була церква. Найосвіченішою людиною в Білівцях був священик, а храмом, де людина очищалась, була церква.
Перша згадка про стару церкву цього села датується 1807 роком: „В селе имеется церковь Михайловская, деревянная, крепкая, ризницею, утварью и книгами средственна”.
У „Ведомости о церкви” сказано, що церква була побудована в 1803 році. Стара церква проіснувала майже 100 років. У 1901 році з ініціативи місцевого священика А. Полторацького та при підтримці місцевих жителів була побудована нова церква, яку освятили 6 вересня.
У 1888 році в селі відкрито однокласну церковно-приходську школу з 3-х річним навчанням. Знаходилась вона в громадському будинку. На утримання школи сільська громада виділяла 50 руб. Закон Божий викладав священик Антон Полторацький, а вчителем була Фросина Романчук. В школі навчалось 38 хлопців і 10 дівчаток. 1889 року 4 хлопчики закінчили навчання у ній з пільговими свідоцтвами, які надавали певні пільги і захист від призову в армію.
Навчання в школі починалось пізно восени після завершення сільськогосподарських робіт, а закінчу¬валось на початку квітня. В школі, як правило, був один учитель. В ній працювали: з 1896 по 1898 рр. – Антон Полторацький з 1898 по 1900 рр. – Олександра Логрська з 1900 по 1903 рр. – Евеліна Комарницька з 1903 по 1906 рр. – Теофіл Лотоцький з 1906 по 1908 рр. – Кирил Пантелімонов з 1908 по 1917 рр. – Теодий Димитріум. В 1917 році церковно-приходська школа була підпорядкована Міністерству освіти і стала називатися земською.
В школі навчалось небагато дітей, хоч їх шкільного віку в селі завжди було понад 150 осіб. Так, за даними Кишинівської єпархії в 1911 році в школі с. Білівці налічувалось 53 учні, проте закінчували курс навчання здебільшого 5-6 учнів.
Події Першої світової війни негативно позначились на економіці села. Бойові дії, які проходили неподалік, привели до руйнувань господарств, запустіння. В селі на постої перебував 16 Заамурський прикордонний полк, солдати якого потребували житла та їжі. Та найбільше погіршилось становище жителів Білівців в період румунського панування в краї. Жорстоке поводження з селянами, грабежі і побори, заборона всього українського і, в першу чергу, рідної мови – все це призвело до занепаду сільського господарства та культури в селі.
В 1930 році у ньому проживало 1406 осіб.
І тільки після 28 червня 1940 року почався новий період в історії села. Діти білівчан одержали можливість навчатися у школі рідною мовою, а доросле населення – вільно розвивати свою національну культуру. Але початок війни, напад фашистської Німеччини на СРСР поклали кінець мирному життю. Майже на 3 роки білівчани були повернуті в старі, довоєнні порядки боярської Румунії. Економіка села ще більше була зруйнована.
24 березня 1944 року село визволили війська 2-го Українського фронту. Десятки білівчан героїчно билися в рядах Червоної Армії проти гітлерівських окупантів. Багатьох з них нагороджено орденами і медалями за мужність і відвагу. 105 чоловік з 296 загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни.
Довелося білівчанам пережити і важкі напади епідемії тифу та голоду 1946-1947 рр.
Після війни радянська влада позбавила білів-чан їхньої власності, від якої вони жили, – землі. В 1947 році в Білівцях був організований колгосп „Червона зірка”, який об’єднав 16 господарств. До 1949 року всі господарства села опинились у колгоспі. Він володів 1760 га землі, в т. ч. 1290 га орної, близько 60 га садів та виноградників. В колгоспі був такий виробничий напрям – зерно-буряковий з розвинутим м’ясо-молочним тваринництвом. Діяв у колгоспі і виноробний цех.
Після розпаду СРСР, занепаду колгоспів у Білівцях значна частина земель передана у приватну власність. Нині на базі паїв у Білівцях діє фермерське господарство „Тарас”, яке очолює Дубчак Володимир Васильович.
В селі є загальноосвітня середня школа І-ІІІ ступенів, нове приміщення для якої побудоване в 1975 році. Довгий період школу очолювала досвідчений педагог, організатор і вмілий керівник, заслужена вчителька України Олена Іванівна Мельник.
Середню школу в Білівцях закінчило багато дітей-білівчан та дітей із сусідніх сіл. Вони згодом здобули вищу освіту і стали вчителями (понад 50 осіб), лікарями (понад15 осіб), агрономами, інженерами та опанували багато інших спеці-альностей.
При сільському будинку культури Білівців діє фольклорний колектив «Білівчанка», яка у 2004 році удостоєна високого звання – „народний аматорський”. Фольклорно-етнографічному колективу в 2009 році виповнилося 35 років. За ці роки колектив виконав безліч українських народних пісень, колядок, щедрівок, веснянок. Керівник фольклорного колективу Т. О. Заплітна. Цей колектив брав участь у ХУІІ Міжнародному фестивалі «Буковинські зустрічі» в м. Кимпулунг Молдованеск (Румунія), міжнародному фольклорно-етнографічному святі «Слов’янське коло», «Подільські вечорниці» та інші.
За 40-50 років село оновилось, у ньому було споруджено до 400 добротних будинків.
До послуг жителів села є магазини, амбулаторія – загальної практики і сімейної медицини, філія Хотинської районної централізованої бібліотечної системи, православна Свято-Михайлівська церква, будинок культури, пекарня, млин, олійня.