Чепоноси

Чепоноси – село, центр сільської ради. Розташовані Чепоноси за 10 км від район¬ного центру та за 28 км від залізничної станції Кам’янець-Подільський. В селі є 492 двори, в яких проживає 1439 чоловік.
Перша документальна згадка про це село відноситься до ХУШ ст. Але деякі старо¬жили твердять, що заснування Чепоносів слід віднести до 1650 року. Люди на території села проживали вже в давні часи, про що свідчать археологічні дані.
У південній частині урочища Корчівка, що за 3 км на південь від села, виявлені давньоруські селища ХІІ-ХІІІ ст. Слов’янські поселення УІ-УІІ ст. виявлено в урочищі Магала, що знаходиться за 1 км на схід від села, та в урочищі Кути (південно-західна околиця села). В південній частині села на плато розташований курганний могильник. Два менші за розміром кургани були розкопані в 1966 і 1967 рр. Серед розкопок було виявлено рештки слов’янських трупоспалень УІ-УІІ ст.
Чепоноси знаходяться серед лісів, де мало придатної землі. Тому і зростало село повільно. Так, в 1817 році в Чепоносах було тільки 54 садиби. Вотчина належала по¬міщику Іордакіу Дімітріу. Вона вимірювалась 680 фальчами землі, в неї входили 3 по¬міщицькі і 6 селянських млинів.
Жителі села обробляли панську землю, за що користувалися невеликими наділами.
У 1878 році власниками села була сім’я Пожогів – брати Олександр і Григорій, які володіли відповідно 612 і 613 десятинами землі. Через 8 років (1886 р.) поміщицьке во¬лодіння було ще більше роздроблено.
Наділення селян землею тоді проходило за „Положенням про царан Бессарабської губернії”. Згідно грамоти на кожну ревізьку душу повинно було наділятися по 3,6 десятин землі. Але члени земе¬льного комітету приховували від людей відомості про їх запис до статутної грамоти. Тому замість 41 ділянки, що знахо-дились у володінні Пожогів вони наділили лише 40. Більшість землі залишилась у зем¬левласників Олександра Григоріу, Пожогів, Тодорашки, Сухарі, Дімітріу, Остальських та інших. Навіть у 1912 році на 1287 жителів села припадало тільки 555 десятин землі.
Безземелля і малоземелля, злидні, вічні нестатки змушували селян щорічно зали¬шати домівки і йти на заробітки, на так звані „фальчі”, на південь Бессарабії, в Хер¬сонську губернію, Крим. На початок ХХ ст. багато молодих чоловіків виїжджали на заробітки до США. Канади, Бразилії, Аргентини.
З 1817 і до 1818 року Чепоноси входили до складу Рукшинської волості, а з 1918 року до Рукшинської примарії (управи).
Головним заняттям жителів села було землеробство. Сіяли селяни жито, ячмінь, пшеницю, але найбільше посівів займала кукурудза. На 100 десятин землі 42 десятини засівали кукурудзою, 31 дес. – озиминою, 22 десятини – яриною, 5 дес. залишали під технічні культури.
1917 року під впливом та з безпосередньою участю солдатів фронту жителі села почали захоплювати панську землю і засівати її. В селі було створено земельний комі¬тет, який очолив Василь Якович Лук’янчук. Жителі Чепоносів обрали його делегатом на повітовий з’їзд селян, який проходив у січні 1918 року і прийняв резолюцію про наділення селян землею. На цьому з’їзді В. Лук’янчук був секретарем, а пізніше брав участь у націоналізації Зарожанського цукрового заводу.
Всього селянам Чепоносів було наділено 537 дес. землі. Але використати ці наділи у своїх інтересах селяни не встигли. Вже 28 лютого 1918 року Хотинщину окупували австро-угорські війська: і у краї запанували старі порядки. 10 листопада 1918 року на зміну австро-угорським загарбникам прийшли румунські. Щоденні грабежі, жорстокі покарання та знущання над мирними жителями привели до повстання проти румун-ського окупаційного режиму.
Активну участь у Хотинському повстанні 1919 року брали жителі с. Чепоносів. По¬встанський загін, який налічував 70 чоловік, входив до Рукшинського полку і тримав лінію оборони біля села Керстенців. Після придушення повстання багато його учас¬ників перейшли за Дністер. Каральний загін румунських окупантів спалив у селі кіль¬ка хат, млин, розстріляв 6 чоловік, серед них: І. Нижика, М. В. Лісничого, І. І. Фурлета, Д. В. Каралаша та інших. На кожний двір було накладено контрибуцію в розмірі 250 рублів.
28 червня 1940 року на Буковину прийшло визво¬лення, а з ним – права вільно користуватись рідною мовою, право виконувати українські пісні, право на навчання, пра¬цю, відпочинок

червня 1941 року на нашу землю перервав мирну працю жителів села Чепоносів. Вже 24 червня кілька десятків чоловіків було призвано до армії і відправлено на фронт. Та Червона Армія вимушена була з боями відступити на Схід.
7 липня 1941 року в село повернулися румунські окупанти, які відновили старі порядки. Румунізація всього українського, яка проводилась у передвоєнні роки, тепер набрала особливо широкого розмаху. Село входило до Рукшинської примарії і нарахо¬вувало тоді 1681 чоловік.
Але жителі села не корилися окупантам. Вони продовжували боротьбу. В селі ді¬яла невелика підпільна група на чолі з Михайлом Дементійовичем Фостієм, який пра¬цював в Рукшинській примарії і мав доступ до друкарської машинки й шапірографа. М. Д. Фостій був членом Хотинської підпільної комсомольської організації і за завдан¬ням її керівників друкував листівки, в яких розповідалась правда про події на фронті, містився заклик до непокори окупантам.
Невдовзі через підлість зрадників підпільна організація була викрита, а її актив¬них членів – заарештовано. П’ятьох комсомольців 24 жовтня 1942 року розстріляли, решту відправили на каторгу до Румунії. Опинився на довічній каторзі і М. Д. Фостій. Там він перебував до звільнення радянськими військами у серпні 1944 року,. Повер¬нувшись додому, Михайло Дементійович брав активну участь в громадському житті села, очолював сільську раду, працював начальником поштового відділення, обирався депутатом районної та обласної рад.
З квітня 1944 року Чепоноси були звільнені бійцями 1318 стрілецького полку. Че¬рез кілька тижнів 270 чоловіків з села були призвані до лав діючої армії. Вони громили фашистів на різних фронтах і в його лігві – Берліні. До рідного дому з фронтових доріг не повернулося 51 чол. Подвиг їх олносельці увічнили у зведеному в селі пам’ятнику Невідомому солдату.
Післявоєнний час приніс селянам нові випробування: від голодомору в 1946¬1947 рр. в Чепоносах за офіційними даними померло 39 осіб.
1947 року в селі було організовано колгосп ім. Котовського. Колективне господар¬ство володіло 1087 га землі. Пізніше село Чепоноси приєднували: то до с. Недобоївців, то до с. Рукшина. Тільки після 1985 року в Чепоносах знову було утворено сільську раду і колгосп.

За своїми віруваннями жителі села належать до православної віри. Перша пись¬мова згадка про церкву в селі відноситься до 1809 року, де сказано, що в Чепоносах церква дерев’яна „ново построєна”, ще навіть не освячена. Кам’яна церква була побу-дована на ділянці, яка належала Олександру Григоріу, в 1872 році. Церкві належало 49, а пізніше – 33 десятини землі. Крім православної церкви, в селі є молитовний будинок євангельських християн-баптистів.
Довгий час у Чепоносах не було школи. Коли в 1883-1841 рр. в Хотинському повіті проводився перепис, то виявилось, що в селі налічувалось тільки 5 грамотних осіб, а школи не існувало. Але земство акуратно збирало податок на школи по 1 руб. з госпо¬дарства (в селі функціонувало 123 господарства).
1896 року у Чепоносах завдяки турботам священика Григорія Куницького була відкрита школа грамоти, приміщення для якої ще у 1896 році подарувала поміщиця Олена Пожога. В 1901 році у школі навчалося до 40 учнів (на 1189 жителів села). 1911 року її було переведено у статус церковно-приходської школи.
В період румунської окупації у селі функціонувала початкова школа, в якій навча¬лося близько 40 учнів, хоча дітей шкільного віку в селі нараховувалося 250 осіб. 1930 року в Чепоносах проживало 1442 чол.
Після Великої Вітчизняної війни у селі діяла спочатку початкова, а потім – восьми¬річна школа. За сприяння народного депутата України Л. Каденюка в Чепоносах відкрито нове приміщення школи (перебудовано приміщення, яке готувалося для дитячого садка).
За післявоєнні роки восьмирічку закінчили тисячі дітей сільських трудівників. Продовжували своє навчання чепоносівські діти в Рукшинській середній школі. Після школи сотні з них здобули різні спеціальності і трудяться в народному господарстві. А вчителями в рідній школі працюють її колишні випускники. Багато з них є гордіс¬тю Чепоносів. Так, уродженець цього села Анатолій Борисович Фурлет є членом На¬ціональної спілки художників України. Його твори побували на виставках в Єгипті, Франції, Угорщині та інших країнах.
До послуг жителів Чепоносів працює філія районної централізованої бібліотечної системи, будинок культури, два магазини, ФАП, поштове відділення. Після розпаю¬вання землі в селі утворилося кілька фермерських господарств. Трудівники Чепоносів мають у власному користуван¬ні легкові та вантажні автомо¬білі, трактори, мотоцикли, по¬бутову техніку. Нині за кошти населення проведено газифі¬кацію житлових будинків села, що суттєво підвищило рівень життя його мешканців.