Зарожани

Зарожани – село, центр сільської ради. Розташовані Зарожани за 20 км від район¬ного центру – Хотина. До найближчої залізничної станції Новоселиця від села Зарожа-ни – 27 км. В селі є 1170 дворів, де проживає 3279 чоловік.
У письмових джерелах село вперше згадується у грамоті 1641 року. За археологічни¬ми даними Зарожани виникли не пізніше ХУ ст. За 3 км на північний захід від села в уро¬чищі „Очерет” виявлено поселення трипільської та черняхівської культур (ІІ-У ст. н. е.).
В 1771 році в Зарожанах було майже 50 дворів. 1802 року володарка Зарожан бо¬яриня Марія Костін подарувала їх своєму усиновленому онукові Миколі Стратулату.
В даних перепису 1817 року сказано, що вотчина Зарожан нараховувала 136 гос¬подарств і належала пану ворніку М. Стратулату з Молдавії. Вотчина охоплювала 1100 фальчів землі, 2 сади власника та 2 сади – священика. Потім Зарожанами володіли дворяни Носалевські, які в 1857 році продали село Ф. О. Рафаловичу, який пізніше збудував тут цукроварню, а в с. Ставчанах мав ґуральню. Рафаловичу належало 415 десятин землі і 461 десятина лісу, всього 876 десятин. В цей же час (1886 р.) у селян (273 господарства) було тільки 433 десятини, хоч в 1879 році в селі налічувалось 278 господарств, яким наділили 829 десятин. Зарожани входили до Клішківської волості.
Приєднання Бессарабії до Росії в 1812 році принесло деякі зрушення в розвитку гос¬подарства, сприяло росту кількості населення, яке займалося землеробством. Але жи¬лося селянам дуже важко. Вони орендували землю в панів, за що виконували різні по¬винності: потрібно було відбувати 12 урочних днів панщини, перевозити різні вантажі, сплачувати десятину від вирощеного врожаю, платити різні податки.
У 1866 році Рафалович спорудив у Зарожанах цукроварню, яка діяла 50-60 днів протягом сезону. Сюди на роботу приходили безземельні і малоземельні селяни не тільки Зарожан, але й навколишніх сіл. Робочий день тривав 12-13 годин, а заробітна плата була мізерна.
1865 року зарожанці виступили проти феодальних повинностей, вимагали передачі їм землі без викупу.
Мало що змінилося й після реформи 1868 року. Згідно з „Положенням 14 липня 1868 року”, кожний двір мав одержати по 8 десятин землі, а отримали лише по 3 разом із садибою і толокою. За наділ треба було платити. Ціна десятини становила 30-35 ру¬блів. Тому більшість землі і лісу залишились у володінні поміщика Рафаловича. Майже 30 господарств втратили наділи через кілька років після реформи.

Життя трударів залишалось важким. У 1883 році селянські господарства розділи¬лися на 35% таких, що мали землю, і 62% без¬земельних, які до того ж були зовсім без худоби, а 42% не мали корів.
Володіючи неве¬ликими наділами, се¬ляни вимушені були працювати на землі за¬можних селян, ходити на т. зв. „фальчі як в повіті, так і на південь Бессарабії. Безземельні і малоземельні селяни переселялись на південь Бессарабії, де вільно можна було одержати земельний наділ. З 1868 і до 1883 року з села переселилось понад 20 родин.
Але кількість населення Зарожан не зменшувалась, а зростала за рахунок батраків з інших сіл, які йшли на панську економію і цукроварню. Якщо в 1906 році в селі про¬живало 2033 чоловік, то вже в 1911 році було 2785 осіб.
Переважна більшість зарожанців сповідують православну віру. Перша згадка про православну церкву в селі відноситься до 1798 року. Це була міцна дерев’яна споруда хатнього типу. В 1882 році на місці старої була побудована нова кам’яна церква. Вона володіла 33 десятинами землі.
За даними перепису 1883-1884 рр. в Зарожанах було мало письменних осіб. В 1867 році в селі було відкрито двокласне чоловіче народне училище, яке за рік закінчувало до 20 хлопчиків. Дівчата школу не відвідували, тому письменних серед жінок не було.
У ХХ ст. великим землевласником села стало Зарожанське промислове товариство, якому в повіті належало 7751 десятина землі. В Зарожанах воно володіло 415 десяти¬нами землі і 761 десятиною лісу. В той же час 397 господарств мали тільки 733 десятин землі і 97 десятин садів.
Тяжке життя селян, безземелля, посилення експлуатації були причиною виступів селян проти гнобителів. В 1904 році зарожанці першими виступили проти поміщиків. Повстанці самовільно захопили землю промислового товариства і розподілили її між собою. Виступ селян був придушений силою. Боротьба селян за землю продовжува¬лась і в наступні роки, особливо в 1907 році. І знову виступ селян був придушений силою, а заколотників жорстоко покарали.
Ще гіршим стало життя селян під час Першої світової війни. Чоловіків мобілізу¬вали в армію, землю обробляти було нікому. Селянські господарства спустошувались від воєнних дій і непомірних податків. В Зарожанах знаходився штаб Проскурівського прикордонного полку.
В селі наростало незадоволення, почастішали селянські виступи. В січні 1918 року за рішенням повітового земельного комітету Зарожанську цукроварню націоналізу¬вали, для чого в село прибули представники від Хотинської ради робітничих і солдат-
ських депутатів на чо¬лі з В. П. Лук’янчуком і Н. Л. Адажієм, які роз’яс¬нили робітникам суть цьо¬го рішення. На цукрозаво¬ді запроваджувались нові порядки, восьмигодинний робочий день, нові норми виробітку. Земля товариства була розподілена між селянами. Але з приходом в повіт австро-німецьких військ було відновлено старі порядки, у селян відібрали землю і повернули поміщикові Есманському.
Восени 1918 року австро-німецькі війська залишили Зарожани. Але вже 11 листо¬пада в село вступили війська королівської Румунії. З перших днів окупації нові „гос¬подарі” встановили жорстокий окупаційний режим, чинили розправи над мирним населенням, грабежі. У відповідь зарожанці піднялись на боротьбу за національне визволення. Коли в січні 1919 року почалося Хотинське повстання проти окупантів, зарожанці підтримали його. В селі був сформований загін, яким командував робіт¬ник цукроварні – колишній солдат російської армії Ф. І. Дубковецький. Підготовкою та ходом повстання в с. Зарожани керували Іван Онуфрійович Романюк (колишній унтер-офіцер царської армії), Мойсей Павлович Коцур, Олексій Кушнір (Хотинское восстание. Сб. документов и материалов. Кишинев, 1976, с. 218, 224, 225). Активними бійцями загону були В. В. Гоцуцура, В. Ф. Гончаров, С. Е. Тирон, В. П. Гонцарюк, В. І. За-плітний, В. В. Гуцул та інші. Загін входив до складу Рукшинського полку.
Після придушення повстання більшість його учасників перейшли за Дністер, де влилися в бригаду Г. І. Котовського.
Каральний загін румунів після придушення повстання вдерся в село і вчинив криваву розправу над мирними жителями, розстріляли кількох учасників повстання, зґвалтували і спалили в хаті чотирьох дівчат, та село не скорилося. Селяни виступали за те, щоб земля цукроварні була розподілена між ними, щоб не знижувались закупі¬вельні ціни на сільськогосподарську продукцію, протестували проти грабіжницької податкової системи, проти жорстокої експлуатації робітників на цукроварні.
Соціальна несправедливість поєднувалася з жорстоким національним гноблен¬ням. Українську школу було закрито. Тепер дітей навчали тільки румунською мовою. В школі за незнання румунської мови суворо карали. Румунізація охопила всі сфери життя селян. Українців насильно записували до румунської національності, міняючи українські прізвища на румунські. В 1930 році в селі проживало 2624 мешканця.
Але люди зберегли рідну мову і культуру. Вони боролись проти гноблення і на¬сильства протягом усіх років румунської окупації. Після придушення Хотинського повстання 1919 року більшість його учасників та біженців повернулися з-за Дністра у рідні села. Повернувся у Зарожани й І. О. Романюк. В умовах жорстокого окупаційного режиму він зумів заслужити повагу і шану односільчан. Зарожанці добре пам’ятали про те, як, завдяки І. О. Романюку, в 1918 році вдалося врятувати від руй¬нації Зарожанський цукровий завод. Тепер вони побачили, як Іван Онуфрійович, щоб вивести простий люд з біди, став організовувати кооперативи по переробці пло¬дів садів і лісової деревини. Дбав він і про релігійно-духовне життя, відбудував у селі за свої та народні кошти церкву, брав участь у громадському житті. Його обирають старостою (примарем) трьох сіл: Зарожан, Ширівців, Владичної, а в 1925 році – де-путатом до румунського парламенту. В 1926 році він виступив на суді у Чернівцях на захист більш як 100 заарештованих молодих хотинців. Його виступ на суді увінчався успіхом: заарештованих відпустили, за винятком кількох більшовицьких агентів, які отримали незначне покарання. На жаль, життя молодого заслуженого церковного, громадського і політичного діяча закінчилось рано – він помер у 1929 році (у віці 37 років) від важкої хвороби.
В 1940 році в село прийшло визволення. В селі було утворено сільську раду, яку очолив місцевий учитель А. Т. Випрюк. Було відкрито українську школу, в якій за пар¬ти сіло 199 учнів. Працювали гуртки, в яких вечорами культармійці вчили людей чита¬ти й писати. Відкрили сільський клуб та бібліотеку.
Налагоджено було роботу на цукроварні, і вже в І половині 1941 року завод дав продукції на 306 тис. крб.
Війна порушила мирну працю. 6 липня 1941 року німецько-румунські окупанти загарбали село. Вони запровадили „новий порядок”. Румунізація набрала масового ха¬рактеру. Всіх жителів села „записали” румунами. 27 жителів села потрапили до тюрми, 30 опинились на каторзі в Німеччині. Для своєї армії окупанти реквізували коней, ху¬добу, зерно, картоплю, овочі.
Але населення не корилось. Електрик заводу зарожанець О. Боднарчук брав ак¬тивну участь в діяльності Хотинської підпільної комсомольської організації. Понад 20 чоловіків села влилися в партизанську групу П. Ф. Горченка, яка діяла в районі сіл Ру-хотина, Зарожан, Шилівців. Згодом група увійшла до складу партизанського з’єднання О. В. Тканка. Діючи про тиокупантівураионісіл Атак, Чепонос, Рухотина, Зарожан, Шилівців, лише з 9 до 18 березня 1944 року партизани групи знищили 37 фашистських солдатів і жандармів, під¬били 13 вантажних авто¬машин, шість мотоциклів та 3 легкові автомашини з офіцерами.
В кінці березня 1944 року окупанти втекли з села. Вони завдали вели¬ких збитків населенню і цукрозаводу.
29 березня 1944 року війська 44-ї танкової бри¬гади визволили село від німецько-румунських за¬гарбників. 296 жителів ста¬ли воїнами Червоної армії. Багато зарожанців за бойо¬ві заслуги на фронтах Вели¬кої Вітчизняної війни удо¬стоєні урядових нагород. 187 зарожанців загинули в боях за Батьківщину.
Почалася мирна відбу- дова. Але на перешкоді стала епідемія висипного тифу, а потім – голодомор 1946-1947 рр.
В липні 1947 року в Зарожанах створено колгосп ім. Рокосовського. За артіллю було закріплено 667 га угідь. В грудні 1947 року в селі організовано другий колгосп – ім. 30-річ-чя Радянської України. В 1949 році обидва колгоспи об’єдналися в артіль ім. Кірова. Го¬ловні галузі виробництва артілі – рільництво і тваринництво. Завдяки сумлінній праці зарожанців колгосп міцнів, збільшувалися грошові надходження до громадської каси.
Трудові успіхи зарожанців відзначено урядовими нагородами. Ордена Леніна удо¬стоєна ланкова Г. М. Тимчук, ордена Трудового Червоного Прапора – П. С. Нікітчина, робітники заводу В. І. Саранчук і О. Я. Тирон, ордена „Знак пошани” – М. Г. Бурмей.
В 1959 році колгосп с. Зарожан був об’єднаний з колгоспом с. Ширівців під назвою „Росія” (голова П. М. Тирон).
Після розпаювання землі зарожанці увійшли до ТзОВ „Діброва”
Добру славу на Буковині здобув цукровий завод, який у 1953-1959 рр. був рекон¬струйований. В цих роках завод за сезон виробляв майже 500 тис. цнт. цукру. Завод кілька разів виходив переможцем у соцзмаганні і нагороджувався Червоним прапо¬ром Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС. Але, на жаль, нині завод не працює.
За післявоєнні роки оновилися, розбудувалися Зарожани.
Старі житла стали музейною рідкістю. Біля заводу виросло робітниче селище, в якому зведено 10 восьмиквартирних житлових будинків, 100 індивідуальних котеджів, клуб, їдальня, комунальні і торговельні підприємства.
На базі свиновідгодівельного комплексу створено ПП „Зарожанське”, яке займа¬ється вирощуванням і відгодівлею свиней (до 7 тисяч голів).
В особистому користуванні жителів – легкові і вантажні автомашини, трактори, кольорові телевізори, кінокамери, відеомагнітофони та інші побутові прилади.
В селі є дільнична лікарня на 45 ліжок, яку довгий час очолював лікар Борис Юрійович Смолій, а нині очолює Михайло Семенович Вепрюк, аптека, відділення зв’язку і ощадного банку, будинок культури, філія районної централізованої бібліотечної системи.
Колишнє двокласне училище переросло в семирічну, а потім – у середню школу. Учні навчаються у світлих просторих класах новозбудованого приміщення школи.
За період існування середньої школи її закінчили 1368 учнів. Сотні зарожанців за¬кінчили вищі навчальні заклади, здобули різні професії і трудяться в різних галузях на-
родного господарства села і за його межами. Це вчителі, лікарі, ін¬женери, науковці. Так, Олег Борисович Смолій – доктор хі-мічних наук, працює в Київському науково-дослідному інституті біохімії та нафтохімії АН України.
У Зарожанах побачив світ Петро Прокопович Борщевський – відомий еконо¬міст, заслужений діяч науки і техніки України, дійсний член Академії аграрних наук України, почесний професор економіки Вісконсинського міжнародного університету (США). Його ім’ям названа одна з вулиць села та ЗОШ І-ІІІ ст. (середня школа).
Зарожанці можуть пишатися своїми земляками: В. С. Галюк – письменник, член Національної Спілки письменників України, журналіст; Антоніна Василівна Бор-щівська – кандидат математичних наук, працює спільно з американськими вченими на науково-дослідних кораблях; О. Я. Гуцуляк – заступник директора департаменту „Нафто-газ України”; М. І. Гонцарюк- капітан першого рангу.
Син колишнього керівника повстанського загону зарожанців І. О. Романюка – Ана¬толій Іванович пройшов через усі життєві труднощі і перешкоди, здобув славу вченого світового рівня. Він – автор фундаментальної праці з теорії і практики демографічних досліджень. Нині проживає в Канаді. Але, починаючи з 1988 року, він щорічно, або й два рази на рік, відвідує Україну. Анатолій Романюк надавав допомогу українським де¬мографам у підготовці й проведенні першого в незалежній Україні перепису населення (2001 р.), підтримує тісні зв’язки з Державним Комітетом статистики України, був спо-стерігачем на виборах до українського парламенту 2006 року. На Хотинщині науковець Романюк присвятив себе добродійним і просвітянським справам. Ним у співпраці з родичами створена Українсько-канадська фундація Романюків, яка надає фінансову допомогу кращим студентам (особливо землякам) у навчанні у вузах. А. І. Романюк -автор книги „Хроніка одного життя: спомини і роздуми”, яка вийшла друком у Львові (2006). Його перу належить багато праць зі статистики і демографії. А. І. Романюк -справжній патріот України, хоч і проживає у Канаді.
Зарожанці з упевненістю дивляться в завтрашній день. Своєю працею вони звели¬чують рідну Україну.